Народився він у Кам`янець-Подільському, на Хмельниччині, у родині військовослужбовця. Тому з дитинства був знайомий зі службою в армії. Згодом, закінчивши школу та отримавши освіту у Кам`янець-Подільському інституті інженерних військ, теж обрав шлях кадрового військового. Після навчання його направили на службу в 10 інженерно-саперну бригаду, теперішній 703-й окремий полк оперативного забезпечення, у нашому місті. І досі служить тут. За цей час, зізнається полковник, було різне. Часом і розчарування траплялися.

Особливо важко було, коли військова частина була під загрозою розформування. Ніхто не знав, що чекає на військовослужбовців наступного дня. Нині ж, попри складну ситуацію в країні, каже, що в армії стало краще. Адже захисники займаються саме тим, заради чого йшли на службу. До того ж важко не помітити значного зростання рівня професіоналізму нашого війська.

Анатолій Загурський найдовше з-поміж усіх офіцерів частини провів на Сході, у зоні АТО (сукупно цей термін складає близько півтора року). Він був серед тих, хто першими вирушили боронити Україну від зазіхань ворога ще у березні 2014 року, коли загроза виникла у Криму. На Схід уперше їхав командиром зведеного загону 703 полку 30 серпня. Розповідає: “У дорозі нас застала шокуючи трагічна звістка про загибель наших хлопців під Маріуполем. Ми усі знали, куди їдемо, яка небезпека чекає на нас. Знали, що там – пекло. Втім… Важко було й від того, що їхали в одне місце, а дорогою змінили маршрут. Тоді багато було непевностей”. Пізніше було ще багато виїздів, у яких тоді ще підполковник Загурський командував зведеним загоном.
Порівнюючи першу та крайню (як кажуть військові) ротації, відзначає велику різницю. “У кожній поїздці є що згадати. Є щось особливе. Інші завдання. Проте на початках усе було значно важче. Страшно і уявити ситуацію, у якій опиналася українська армія. Адже навіть офіцери важко звикалися з думкою про використання справжньої зброї. Спати з автоматом, завжди бути готовим застосувати його. Раніше бойову зброю використовували лише на навчаннях. А що казати про мобілізованих? Їх потрібно було навчити. Часом доводилося це робити і у бойових умовах”. Тепер, звичайно, таких проблем немає. “Не знаю, чи завдяки Мінським угодам, чи ще чомусь… та зараз не стріляють з важкої артилерії. І у цьому плані легше”.

Чула від місцевих жителів, мовляв наші ж не на передовій, вогонь не ведуть. Вони там у безпеці. Тому й особливо хвилюватися немає приводу. Анатолій Станіславович лише всміхається, почувши це. “І дійсно, не стріляють. І справді не передова… Каже, що й ті, хто стріляє, звикають. Їдуть виконувати завдання. Ніхто ж не думає, що у якийсь день можеш загинути. Підбадьорюють один одного, намагаються не думати про небезпеку. А наші… вони між двох вогнів працюють. І відстань до ворога різною буває. Часом і до 300 метрів”. Дивуюся: адже у 2014 і 2015 роках у тих пунктах, де працювали самбірські сапери разом з Анатолієм Загурським, вогонь майже не припинявся. Та й зараз працюють у “гарячих точках”. Саперу ж, щоб поставити чи знешкодити міну, потрібно бути уважним, обережним, зберегти не лише своє життя… Тож як вдавалося працювати? “Першою на місце заходить піхота, – каже полковник. – Їм потрібно перевірити шляхи на наявність вибухонебезпечних предметів, зробити проходи в мінних полях. Бо коли “притисне” ворог, потрібно важкій техніці заїхати. Зробити це все – наша задача. Є різні методи для визначення, коли можна йти на місце. Виконували завдання часом вночі або за певних погодних умов. Чекали, коли стихне бій. Важливою є комунікація з командирами інших підрозділів”. Хоч визначення такого часу є чи не головним завданням командира, та перед прийняттям рішення Анатолій завжди радиться з іншими командирами та навіть підлеглими. “Часом і командири можуть не все знати, а солдат завжди розповість, як є насправді”. Нерідко полковник Загурський сам допомагає у виконанні завдань. Кажуть хлопці, що Станіславович (як вони всі його називають) може й лопату саперну взяти, і міну поставити. А ще запевняють, що коли командир має хоч найменший сумнів щодо успіху у виконанні завдання, не пошле нікого. Відкладе, допоки на сто відсотків не буде впевнений у результаті.

А ще згадують підлеглі офіцера, що неодноразово саме Анатолію Загурському доводилося виконувати найскладніші завдання не лише бойові, часто й організаційного характеру. Розповідають, як змінюючи місце дислокації загону, потрібно було облаштувати побут захисників, перемістити техніку, перейняти майно, а ще – налагодити контакти і співпрацю з органами місцевого самоврядування та іншими військовими підрозділами. Ця робота теж виснажує.
Сам Анатолій пояснює повагу та довіру підлеглих тим, що ніколи їх не обманює. Завжди говорить правду, якою б вона не була. А ще намагається замість “піди подивись” казати “ідемо подивимось”, власними діями показуючи приклад.
Полковник справляє враження людини, якій невідоме почуття страху. Але ж так не буває. Тому й запитала, як є насправді, і чи є щось, здатне пробудити це відчуття. “До усього звикаєш, – відповідає він. – І до війни теж. І постріли так не лякають, і зброя. Та якось мені довелося побувати у шпиталі. Побачив там хлопців без кінцівок, на візках… Вони говорили про щось з дівчатами, жартували і сміялися. Так от: найстрашніше для мене – це наслідки війни. Вона калічить, ламає долі, розбиває серця”.

Повертаючись щоразу із зони бойових дій, перебуваючи під дією емоцій, для Анатолія Загурського, як і для інших військовослужбовців, особливо важливою є підтримка рідних людей, перш за все – дружини, сім`ї.
Отримати нове звання для кожного військовослужбовця почесно та важливо. Полковником Анатолій Загурський став нещодавно. І це є найкращим свідченням його бездоганної служби, блискучого виконання завдань. Він – авторитет не лише для військовослужбовців самбірського гарнізону, поважають його і в Оперативному Командуванні “Захід”, Сухопутних військах та й у Міністерстві оборони.

Напередодні Дня захисника України Анатолій Загурський вітає зі святом усіх військовослужбовців гарнізону. Для кожної людини головне – це здоров`я, тож зичить найміцнішого його усім. Щастя, злагоди, добробуту захисникам та їхнім родинам. Перемоги та миру усім українцям. А ще військовослужбовцям бажає ніколи не забувати про наслідки своїх дій, тому завжди добре подумати та зважити їх.
Звертається й до тих, хто бажає присвятити себе захисту рідної землі. Каже, що завжди раді бачити таких людей у своїх лавах. Тому й запрошують на службу всіх, кому не байдужа доля України.

Світлана АНДРЕЙЧИКОВА